6 квітня 2021 року в Саксаганському районі пізно ввечері сталася пожежа. Загоряння сталося на балконі 4 поверху. Боднарук Ольга Анатоліївна, асистент кафедри технології в ресторанному господарстві, готельно-ресторанної справи та підприємництва Університету Туган-Барановського та її чоловік врятували двох дітей: дівчинку 7-ми років та 11-річного хлопчика до приїзду вогнеборців. Що сталося тієї ночі, подробиці рятувальної операції – далі в інтерв’ю Ольги Анатоліївни.
«Я була на кухні. Зверху почалося якесь тупотіння та гамір. Я ще кажу чоловіку: «Господи, що це потрібно робити?! Вже майже десята ночі! Щось ніби падає» Прямо обурювалася. «Коли ж це скінчиться?!» І чую якісь вихлопи, щось схоже на вибухи. Я побігла на балкон, аби подивитися, що відбувається. Було враження, що щось падає і б’ється. Дивлюся – купа людей під балконом і хтось кричить:
-У вас горить!
А я перепитую: Що горить?
-Пожежа на 4-му!
І в мене думки вголос: Там діти!
От в чому я стояла, в тому і почала бігти на 4 поверх. Вибігла в мить. Це максимум 2 хвилини. Дивлюся, що а мій чоловік вже болгаркою ріже двері. Всі сусіди у шоковому стані, перехожі починають бігти до нас у під’їзд.
Розрізали двері, зняли їх, а з квартири клуби чорного диму валять. Дим непроглядний. Впритул до квартири підійти було неможливо. Ніхто нічого не розуміє, всі у шоці. Чоловік забіг до квартири і виносить хлопчика звідти. Валить чорний дим і кіптява. Я дуже голосно почала кричати: «Там ще дівчинка! Де дівчинка?! Варя!». Чоловік повернувся до квартири. Наткнувся на дівчинку випадково. В квартирі був непроглядний отруйний дим, він хотів зайти у ванну кімнату, аби намочити футболку, щоб якось дихати. Врятувало те, що планування квартир у нас однакове. Якщо була б інакше, незнайоме планування для квартири, ви уявляєте, скільки б довелося блукати у чорному кумарі?!
Хлопчик був ближче до виходу. А на дівчинку він натикнувся ногами, зовсім випадково у ванній кімнаті. Почав навпомацки махати руками – дитина!
Це добре, що діти не спали в цей момент. Інакше вони б задихнулися… Вони були всі чорні, у кіптяві, лише очі блищали.
Я була у шоковому стані. Прийшла в себе вже у власній квартирі, поверхом нижче, у ванній, відмиваючи дітей. Дівчинка була чорна, наче смола, у сажі. Я почала їх вмивати, поливати водою. Їм було важко дихати: кіптява була у носі. Дівчинка задихалася. Я тоді навіть не розуміла, при тямі дитина, чи ні. У хлопчика сильне отруєння.
Чоловік врятував із пожежі не лише дітей, а й собаку. На сходовій клітці зробився живий ланцюг із сусідів, які подавали воду, аби загасити пожежу. Був сильний вогонь. А вибухи, які ми чули – це, як з’ясувалося пізніше, лопалися пластикові віконні рами та скло у вікнах. Вони просто лопалися і розліталися.
Потім приїхала пожежна служба. Поки вони приїхали, ми всі, своїми силами, загасили вогонь.
Я займалася дітьми: відмивала їх, збирала одяг, щоб їх перевдягти. Мій чоловік гасив пожежу, сусіди подавали воду. Так ми загасили вогонь, врятували дітей. Це дуже страшно було…Це такий жах! У мене досі перед очима ця жахлива картина!
Діти не могли вийти з квартири, через те, що замок у дверях зламаний. Вони були заблоковані. Їхня мати зачинила дітей у квартирі і пішла на роботу. Діти намагалися привернути увагу. Я спитала у дівчинки:
-Варя, ви що, гралися сірниками?
-Ні! Ми знаємо, що сірниками гратися небезпечно! Ми нічого такого не робили. Ми гралися у кімнаті з братом і побачили, як палає балкон!
Я не розуміла куди бігти. У нас дім із газовими колонками. Я почала збирати свого сина та сусідських дітей, врятованих з пожежі на вулицю. А раптом рвоне?! Все робилося в якійсь гарячці. Але я розумію, що наші дії були адекватними. Вже коли приїхала швидка і пожежні, нам казали куди іти, що робити, як діяти. Стало спокійніше. Дітей повезли у лікарню, а ми почали розгрібати наслідки.
Коли почалася пожежа, діти пробули в цій квартирі лічені хвилини. Діти тупотіли і кричали, самі намагалися загасити вогонь. Якби не цей гамір, ми б і не звернули уваги. Ми б відреагували вже на запах горілого, а діти просто б задихнулися… Дяка, що почалися ці хлопки (від тріскання скла і віконних рам), люди побачили і почали бити на сполох.
Це посто жах. Бідні діти. Я в такому шоці була. Ми розійшлися далеко за опівніч із сусідами, так до кінця і не зрозумівши, що це було.
Ми були в якомусь стані афекту. Розуміння почало приходити тільки на другий день. Ми не розуміли нічого… У мене стискалося серце! Велике щастя, що була болгарка, що так швидко зреагували. Чоловік хотів бігти додому за болгаркою. Підтримав сусід, який теж швидко зреагував, підключив і дав йому болгарку.
Можна було викликати пожежників, МЧС, дивитись, як все це палає і розуміти, що там діти! Я летіла туди! Треба ж щось робити! У мене перед очима ця болгарка, вогні, клуби диму і діти, які вилітають з квартири. А потім все інше!
У нас не було думки телефонувати у ЗМІ, давати інтерв’ю. Нам не приходило в голову, що це героїчний вчинок. Ми не чекали нагород або хвали. Ми загасили пожежу, врятували дітей і почали займатися своїми справами. У нас була одна думка – врятувати дітей»
Чоловіка Ольги Анатоліївни будуть нагороджувати орденом за відвагу ІІІ ступеню. Про такі речі варто говорити, адже герої – це прості люди, які живуть серед нас.
